Втрачене покоління

Про ситуацію, що склалася в українському хокеї

Відразу скажу: не збираюся проводити паралелі між нинішньою ситуацією в українському хокеї і важкими часами 20-30-х років минулого століття, коли в творчості Ремарка виникло це поняття. Те покоління побачило жахи Першої світової, пережило набагато гірші моменти в житті, ніж наші хокеїсти. Проте при детальному погляді на проблему можна виявити, що своє втрачене покоління ми, на жаль, теж придбали. Причому мова навіть не про збірну України, нинішньому зразку якої вже точно не світять висоти світового хокею. Гравцям, що захищали синьо-жовті кольори на майже десяти світових першостях, є про що розповісти своїм майбутнім внукам: комусь із них пощастило піднімати над головою трофеї, хтось має в активі голи у ворота топ-збірних, майже всі зуміли заробити більш-менш нормальні гроші. Власне, нічого поганого в цьому немає, та тільки за спинами вони залишили ціле покоління. Майже втрачене для великих звершень.

Фраза «За нашими спинами нікого немає» - влучно оцінює спільне положення справ у нашому хокеї, і виправдованою для тренерів і гравців після чергового невдалого турніру. Так було два роки назад, коли українці з тріском провалили московський чемпіонат світу, вилетівши з еліти, так було і в суботу, коли наша збірна поверталася з Польщі після безславної поразки від Італії. І дійсно, за тиждень до вирішальних подій в Торуні справжнє фіаско в Мінську зазнала юніорська збірна, вилетівши в дивізіон 2. Начебто прямий доказ того, що незабаром захищати кольори країни на високому рівні буде нікому.

• Втім, чи отримають шанс ці хлопці - або ж будуть відкинуті убік з ярликом «непридатні», як це трапилося з хокеїстами 1983-88 років народження?

Погляньте на розширений список кандидатів в збірну: лише декілька гравців, що народилися пізніше 83-го. Природно, що нікого з них Олександр Сеуканд до Польщі не взяв, та й, впевнений, навіть не планував.

У епоху економічної кризи середини 90-х багато гравці виїжджали до Росії, за океан, але, на жаль, не всі повернулися, щоб послужити батьківщині. Так вчинили брати Міхнови, Бабчук, Жердів, Андрущенко, Анікієнко - тепер вони зірки інших країн. Але і ті, хто залишався пізнавати ази хокею в Україні, не дістали можливості розкритися. Перебуваючи в тіні майстрів, що застали СРСР, вони не отримали свого шансу, ставши жертвами боротьби за результат. І в цьому є пряма провина наставників збірної, а також «єдиної професійної команди країни», яку називали «Сокіл».

Всім відомо, що завдання тренера полягає не лише в умінні добути потрібний титул, але і побудувати команду, а інколи - закласти фундамент для нових звершень, відкриваючи нові імена, частенько в збиток результату. Фергюсон прийшов в «МЮ» в 1986-му, коли від минулої слави «Червоних дияволів» не залишилося і сліду. Незабаром манкуніанці стали першими чемпіонами прем’єра, а в команді з’явилися Гигз, Ськоулз, Рой Конів. Після перемог кінця 90-х сер Алекс знайшов в собі сміливість відновити склад, віддавши пальму першості «Арсеналу», «Ліверпулю», «Челсі». Проте пригадайте, хто виграв англійське золото і Лігу чемпіонів в минулому сезоні?

Ще один свіжий приклад - ситуація, в яку потрапив БК «Київ». Після відходу шістьох провідних легіонерів Саша Обрадович змушений був дати дорогу молоді, і не помилився. Нехай поки його оновлений колектив не добився великих висот, але дещо вже довів. Цей приклад показовий у тому плані, що молоді хлопці отримали шанс проявити себе - і не підвели.

Геній, успішна людина, як відомо, це лише 10 відсотків таланту і 90 - роботи, практики. У випадку із спортом, навіть якщо хтось і обділений талантом, розвинути навики можна шляхом тренувань. Але як можна прогресувати, граючи лише в чемпіонаті України, Білорусії та інколи на другорядних міжнародних турнірах? Ось і виходило, що хокеїст, не маючи можливості підвищувати свій рівень, потрапляв в немилість тренера, а звідти в лави «втрачених» - круг замкнувся.

Недавно прочитав у одного сучасного французького письменника: у Франції до дітей арабських емігрантів відносяться як до потенційних екстремістів, поки вони самі не стають ними. Так само і тут: якщо говорять «за нашими плечима нікого немає», незабаром сам у це повіриш. Хтось змирився з цим і продовжує виступи в інших українських командах, хтось і зовсім пішов зі спорту, можливо, згадуючи не з кращого боку той день, коли став хокеїстом. Скільки Міхнових, Бабчуків таким чином ми пропустили?

Втрачене покоління 1920-х характеризувалося, зокрема, запереченням життєвих проблем мирного часу. Більшість наших хокеїстів «втрачених» з неабиякою часткою нігілізму почали відноситися до таких речей як професійне зростання, спортивний режим. Але чи могло бути інакше, якщо перед тобою ті, за спинами яких «нікого не немає», а оновлення складу не передбачається?

Найстрашніше, що за цим спостерігають хлопці, що народилися вже в незалежній Україні. І не дай Бог їм стати таким же втраченим поколінням, адже тоді майже сакраментальна фраза «хокей в Україні помер» стане цілком реальною…

Tags: Олександр Сеуканд, Сокіл, хокей, Червоні дияволи